Мої зібрані з різного 2

Бій під Крутами

Незабаром відзначатимемо 93 роки як 300 українських юнаків-добровольців виступили на захист Української Народної Республіки й прийняли на засніженому чернігівському полі поблизу залізничної станції Крути нерівний бій із майже п'ятитисячним військовим з'єднанням.

Основу українських добровольців складали бійці створених за ініціативою молодіжного Братства українських самостійників Юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького та Студентського куреня Українських січових стрільців - переважно студенти Київського університету, політехнічного інституту та гімназисти.

Бій розпочався о 12 годині дня 29 січня 1918 року й фактично безперервно тривав до пізнього вечора. Юнаки мужньо відбивали атаки ворога впродовж п'яти годин. Проте незабаром, скориставшись величезною перевагою, наступаючі зламали оборону й почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища, бійці Студентського куреня пішли в атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон. Усіх їх піддали нелюдським катуванням і по-звірячому замордували. Безжальні кати навіть заборонили селянам поховати останки безстрашних захисників.

За 70 років радянської влади, комуністичні ідеологи намагалися всіляко знищити в пам'яті народу згадку про Крути. У 1930-х роках було зліквідовано поставлений Крутянам хрест, знищені їх могили.

300 героїв показали приклад УПА, дали поштовх для її створення. У 1942 році, коли Українська повстанська армія сформувалася як реальна військова організація, одним зі своїх бойових гасел вона проголосила: "За крутян!".

Перші згадки та справжня реальна оцінка історичної ролі захисників Крут припадають на часи незалежності України. Лише у 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник.

Воля має свою ціну. Сьогоднішній час вимагає боротьби за встановлення історичної справедливості в Україні. На тому шляху є багато перешкод, розставлені мури, що заступають правду. Трощімо ворожі стіни, здобуваймо нашу свободу, зробімо свою свідомість вільною, українською. Берімо приклад з кращих, а зоруватися є на кого. Герої Крут дають нам ідентифікувати себе як приналежних до певної нації, як частину об’єднаної боротьбою і кров’ю братерської спільноти.

Дізнаваймося більше про бій під Крутами. Важливо знати правдиві, а не міфологізовані політиками, причини, події і наслідки. Присвячуймо Героям добрі справи: перегляд виховного відео для молоді, військово-історичні ігри, олімпіади, допомога ветеранам визвольних змагань та інші акції. Підтримаймо традицію крутянського посту, яка походить з часів Шухевича і Бандери.

П’ять років після Майдану

Цими днями минає 5 років від початку подій Помаранчевої революції. Попри розчарування, не варто забувати, що у 2004 році український народ таки переміг, і ціль було досягнуто: кучмістсько-олігархічний режим вдалося відсторонити від влади. Майдан 2004 року став символом «пробудження і об’єднання українців».  

Тоді організацію перших виїздів у столицю, відвоювання Народного дому, «похід» на Верховну Раду і багато іншого взяли на себе активісти ВО «Свобода». Лідер націоналістичної партії Олег Тягнибок зробив багато, аби вигнати бандитський клан з української влади.

Приємні спогади Майдану «зігріватимуть душу» багатьох. Український народ показав, що може відстояти правду і побороти брехню.

Інша справа, що помаранчеві не спромоглися створити сильну владу, взяли до керування нових-старих персон, які симулювали боротьбу з Донецькими і вдавали, начебто вони політики – нові. Подібно, як тепер Яценюк, який переконує, що він новий, незаплямований, хоч є насправді вихідцем  з оточення Кучми.   

Один з перших «тривожних дзвіночків» прозвучав ще влітку 2004-го, коли від Ющенка було відсторонено голову ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Зрозуміло, що в непроукраїнському оточенні Ющенка націоналісти, як «кістка в горлі». Олігархам не потрібні чесні та моральні люди, бо такі обов’язково завадять їхнім бізнесовим інтересам.

Незважаючи на великі сподівання, феномену відродження України не відбулося, усі надії українців було зведено нанівець. Досить швидко цвіт помаранчевого Майдану обпав, а в душах українців замість ейфорійного піднесення все частіше шарудить листопад втрачених сподівань.

За час своєї каденції Президенту хоч і дещо вдалося зробити, проте, дивлячись на програму «10 кроків на зустріч людям», виникає багато запитань. Уже не кажучи про невиконання головних обіцянок: "Бандитам - тюрми!", "Україні - чесну і прозору владу!", "Реприватизація!", які перетворилися у пустослів’я. Про демагогію пані Грігян та інших газових принцес і говорити не варто.

Хоча все таки розчаровуватися не варто. У нас багато розумних, чесних, працьовитих людей, талановита, незіпсована молодь.

Грядуть великі політичні зміни. Це можна побачити з результату дочасових виборів до Тернопільської обласної ради, де перемогла і успішно працює кардинально інша політична сила. ВО «Свобода» за ці роки здобула позитивного досвіду роботи у міських та обласних радах. Лідер націоналістів Олег Тягнибок готовий стати Президентом, а ВО «Свобода» пройти до Верховної Ради і відстоювати інтереси українців.     

Тенденція радикалізації у суспільстві показує, що президентські вибори 2010 року можуть стати великим приємним сюрпризом. Тому потрібно відігнати будь-які сумніви, пам’ятаючи, що від кожного з нас залежить дуже багато.

Хочеться, щоб національно свідомий українець допоміг прийти до влади чесним, ідейним людям.  

Хто захищатиме українську мову від неукраїнської влади?

21 лютого відзначатимемо День рідної мови. Відомий філолог, член ВО «Свобода», Ірина Фаріон каже: "Мова - це перший і останній бастіон захисту держави. А найважливіші кордони, які потрібно захищати, - це кордони духовні". З цим твердженням можна погодитися вже тому, що мова забезпечила собою всі можливості для відродження нашої держави. Попри те, що Україна  понад 700 років була розчленована між різними загарбниками, на початку           ХІХ ст. українською мовою розмовляло 40 млн. осіб.

День рідної мови цього року відзначаємо під час вируючих політичних змін Президентських виборів. Влада змінюється на більш проросійську, і це має неабиякий стосунок до нашої мови. Як вплине майбутній президент, на стан найголовнішого – духовного життя українців? Які кроки слід зробити, щоб вберегти мову?

Закон Януковича "Про державну службу" (№1400), з пунктом про обов’язкове знання російської мови для держслужбовців, фактично, робить російську мову офіційною в Україні. Нещодавно Конституційний Суд України (КСУ) скасував другий абзац 46 пункту Постанови Кабінету Міністрів від 14 червня 2000 р. № 964 «Про затвердження Положення про загальноосвітній навчальний заклад». Цей пункт зобов’язував учителів українських шкіл говорити державною мовою протягом усього робочого часу.

Ситуація ускладнювалася бездіяльністю помаранчевих у справі захисту мови. Більше того, так звані, демократичні сили, на Сході по підлабузницькому говорять протилежне ніж на Заході. Розповсюджують свої агітаційні газети російською мовою, застосовують інші форми пристосуванства.

Громадяни Західної України розуміють, що втративши, мову завтра втратять території і все решта. Кроки, направлені проти нашої держави, примушують задуматися, адже це прямий напад на духовну спадщину народу. Зберегти Україну за її змістом – саме таке завдання стоїть перед нами – українцями.

В умовах сьогоднішньої ситуації потрібно діяти передбачливо, слід підготувати сценарій дій захисту мови. Треба об’єднати зусилля  право-ідеологічних організацій, створити збори, конференції. Провести інші заходи у випадку замаху урядовців на духовне ядро нації.

Важливо добиватися позитивних змін і на державному рівні. Чинити тиск на владу і добиватися створення Державного комітету мовної політики, який би відповідав за захист та поширення української мови.

Вимагати від депутатів Верховної Ради України забезпечити синхронний звуковий переклад державною мовою іншомовних виступів, передач, фільмів на телебаченні та радіо. Здійснювати переклад коштом власників ЗМІ. Скасувати оподаткування на україномовне книговидання, аудіо та відео продукцію, програмне забезпечення. Увести до всіх вищих навчальних закладів курс "Культура української мови" обсягом не менше як 72 години.                                       

Запровадити обов'язковий іспит з української мови для держслужбовців та кандидатів на виборні посади. Зобов'язати всіх держслужбовців використовувати українську мову на роботі та під час публічних виступів. Розробити та впровадити україномовне програмне забезпечення для комп'ютерів державних установ, навчальних закладів та вільного продажу. У Кримінальний кодекс слід внести пункт «Про кримінальну відповідальність за порушення ст. 10 Конституції України».

Велика частина політиків застрягли в радянській добі, і досі не можуть усвідомити, що в Україні слід говорити українською. Потрібно розповсюдити практику навчань правильного мовлення депутатів започатковану фракцією Свобода у ЛОР.

В Україні слід створити належне середовище для вивчення української мови. Особливо потрібно популяризувати її серед молоді. Для розвитку нашої держави кожен повинен вдосконалювати своє мовлення, викорінювати з неї суржик, наповнювати свій словниковий запас. Важливо, щоб до влади прийшли люди з україноцентричним мисленням. Тільки українець захищатиме українську мову від неукраїнської влади.

Софія Караффа-Корбут - Всеукраїнська героїня із Куткора

Наймолодшою в родині була мати Софії Караффи-Корбут Марія. Вона, як і старші сестри Євгенія та Михайлина, закінчила учительську гімназію і стала учителькою. Батько дітей був директором у Куткорі двокласної народної школи.

23 серпня 1924 року. Хрестили дитину в церкві святих Петра і Павла.
Більш ніж символічно: її хрещеним батьком був Іван Тиктор, який пізніше став відо¬мим книговидавцем і з яким пов’язана ціла епоха в українському книгодрукуванні. Він був родом з Красного, кожного дня їздив до Львова на роботу в Академічному домі, а в своїх краях проводив велику просвітницьку роботу. Був другом батька та родини.
Тоді ж при хрещенні дівчині дали, щоб була щаслива, аж три імені – Софія-Роксоляна-Романа. Кожне ім’я мало свій зміст.
Дитинство майбутньої художниці проходило у Куткорі. За словами батьків Наталії Олексіївни, Соня була гарною дівчинкою — рум’яною, кучерявою блондинкою, очі сині-сині. Була дуже допит¬ливою. Любила малювати квіти, птахів, ліпити різні фігурки.

Згодом Соню віддають на науку до школи сестер Василіянок у Львові, після закінчення якої у 1936 році стає ученицею жіночої гімназії сестер Василіянок. Ця школа заснована 1906 року і утримувалася на пожертву Андрея Шептицького. Митрополит неодноразово запрошував на канікули здібних гімназистів до своєї резиденції на відпочинок, серед яких завжди була Соня.

Навчається у художньому училищі, в інституті прикладного та декоративного мистецтва, який закінчує у 1953 році. Працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Окрім кераміки, Софія Караффа- Корбут пробує свої сили у вітражі та мозаїчних панно.

Ніколи не залишили людину в біді, допомагали то порадою, то ділом.

А надгробний знак, що височить на могилі художниці у Куткорі, яка померла 29 листопада 1996 року, говорить про неї, як людину, яка над усе цінувала не тільки труд, честь, а й свій рід.

Померла художниця 29 листопада 1996 р., поховали її в рідному Куткорі. 23 липня 2000 р. на її могилі врочисто було освячено пам'ятну скульптуру, виконану Іваном Микитюком із Львівської академії мистецтв.

Софія Караффа-Корбут за сорок років мистецького життя, крім грамот із всесоюзних виставок та усного повідомлення про перемогу на Всесвітній книжковій виставці в Канаді 1968 року, не мала жодних відзнак. Щоправда, в перші роки української незалежності були спроби висунути її на здобуття Шевченківської премії, які так і залишилися спробами. Вона померла пізньої осені 1996 року… Мільйонні наклади книг з її ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень.

Як свідчить троюрідна сестра художниці Марія Іларіонівна Свєнціцька, ще в часи Ярослава Мудрого на терени нинішнього Буська, а тоді – Божеська, прийшов рід Кучинських, з якого й походить бабуся мисткині – Анна Кубинська.Батько художниці білоруський шляхтич Петро Карафф-Корбут, упродовж 1942-1943 років навчалася на відділі малярства Державної технічної фахової школи. А 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище – нині художній коледж імені Івана Труша. Відтак до Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, вона прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників.

Як згадують її подруги ще зі студентських часів Віра Плесканко та Марта Токар, Софія Караффа спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський: “Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?” – запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла... Віра Плесканко переконана, що перехід Караффи на відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Коли закрили живописне відділення
Софія перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була тарілка “Богдан Хмельницький”, яку й нині зберігають в архівах нинішньої Академії мистецтв.

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять ліноритів, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі...
Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не найдорожчими для мисткині, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не побачила сама Софія Петрівна. Це поема “Іван Вишенський” Івана Франка та драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки.

Софію Петрівну Караффу-Корбут поховали на сільському цвинтарі в селі Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Залишила справжні шедеври графічного мистецтва, що гідно представляють у світі українську багату духовність та національну мистецьку культуру.  Вона створила цілий світ незабутніх образів, зігрівши душевним теплом кожну дитину яка переглядала її ілюстрації.

Її невтомна праця всиляє віру в перемогу добра над злом, віру в незнищенність нашого народу.

Своїм творчим талантом вона не раз перехитрила радянську цензуру аби зробити неможливе – нести автентичне українське мистецтво.

Сьогодні у селі Куткір Буського району є музей всесвітньовідомої художниці, але для популяризації національного мистецтва в особі Карафи Корбут зроблено дуже мало. Свого геніального митця треба пізнавати, аби краще узріти українця в собі та свою прабатьківську спадщину.

Потрібно аби кожен з нас якось долучився до розголосу імені нашої героїні з її ідеалами скромності, працьовитості, наполегливості.