Андрей Шептицький у моєму житті

На днях одногрупниця на парі відкривши Святе Письмо витягнула картки із зображеннями ікон. Серед них я пригледів зображення Андрея Шептицького, знизу якого написана молитва за прославу митрополита, визнання блаженним чи святим видатного духовного провідника всієї України.

Подруга побачила що я загледівся на картинку і подарувала її мені. Ще на картці написано прохання надсилати свідчення вислуханих молитов до Андрея Шептицького. Тут я зрозумів, що повинен засвідчити про вплив на мене, найвидатнішого монаха василіана початку 20 століття. Давно вже мені виглядало на те, що Господь Бог хоче аби я якось долучився до його беатифікації.

З вересня 2009 року я у дивовижний спосіб поступив в Український Католицький Університет, який успадкував і продовжує наукову діяльність Греко-Католицької Богословської Академії, яку створив у 1928-1929 роках у Львові Митрополитом Андреєм Шептицьким. До цього я не був практикуючим християнином, тому мій шлях до Церкви тільки починався. 

Це було 13 грудня 2009 року на Андрія, до мене передзвонила знайома і попросила підійти до церкви св. Юри. Після літургії ми пішли у шпиталь Андрея Шептицького, там нам проводили навчання стосовно спілкування з хворими та їх психологічної реабілітації, говорили і про славнозвісного Митрополита засновника шпиталю. Там я познайомився з людьми, які дізнавшись, що мене звати Андрій почали вітати з іменинами. Вони ж сказали що це не випадково я тут, а Андрей Шептицький мій духовний провідник. Після побажань опіки митрополита над мною, виходячи з лічниці хтось вручив брошуру в якій описувалося життя Шептицького. В той день ще були пригоди з моїм духовним провідником, я вже не пригадую, але через якусь годину мій давній друг несподівано передзвонив мені і сказав що хоче зустрітися. На моє здивування, він подарував мені велетенську книгу «1 том послань Андрея Шептицького».

З того часу мабуть не було жодного дня аби я не стикався з митрополитом УГКЦ. То в газеті то книга попадеться то хтось щось скаже про нього, то семінаристи вирішили зачитати саме його послання, то на фільм випадково дадуть, конференція, перегляд документального кіно. Іду наприклад у книжковий магазин на першу книгу яку припав погляд то книга про Андрея Шептицького, поїхав на англомовну школу друг подарував на день народження книгу митрополита Андрея англійською мовою і т.д. і т.п. Таким кожного разу неймовірним чином у мене вже ціла колекція його книжок.

Буває, маю дилему у житті і не знаю як поступити, в потрібний момент Митрополит підказує словами з книжок, після того твердо відчуваю його підтримку. До того ж те, що зараз пишу відбувається не без його участі.

Раніше про Андрея Шептицького, я тільки чув від бабці, що та постійно до нього молилася, голосувала за священика-провідника на конкурсі «100 великих українців». Моя бабуся найбільше молилася за мене, виховувала, намагалася просвітити мене культурно та духовно, була для мене справжнім духівником. Після її смерті я знайшов у неї  в шафі брошури про Митрополита Андрея.   

Якось на прощі я задумувався над тим що можу зробити для Андрея Шептицького і тут же з другого кінця колони один зі священиків закричав: «Не моліться за Андрея Шептицького, моліться до Андрея Шептицького».

Тоді на прочанстві від Самбора до Зарваниці коли ми ночували у Церкві, я пішов просити у паламара місцевої церкви Івано-Франківщини Святе Письмо для розважань. Виявляється він зі Львові і раніше жив біля мене. Пан відкрив шафу і сказав що хоче подарувати мені книжку, це була книга про Андрея Шептицького. Взагалі в той найодухотвореніший час мого життя зустріч з митрополитим була найчастішою.

Незабаром 16 серпня  до мене передзвонила моя подруга Соломія, яка запропонувала піти до шпиталю. Я дуже не хотів іти, вирішив розслабитися, але якраз перебував біля пам’ятника Федорову, де продавали книжки. Підійшов до прилавка і запитав чи немає чогось церковнослов’янською мовою. На що почув відповідь, - «ні, але я знаю що вам потрібно»,  продавщиця вручила мені книгу про Андрея Шептицького. Тоді я зрозумів що мушу уже іти у лікарню, бо такий поклик. 

Прийшовши у палату, побачили важко хворого, який шептав благальним голосом охрестити його. Як виявилося пізніше до пана Бориса не раз підходили раніше і медсестри і з молитовної спільноти, але всі вважали його неадекватним і таким що не може знати  чи хрестили чи ні. Проблема Не було зв’язку з родичами хворого, не було підтвердження чи дійсно чоловік не хрещений.

Вже тоді я відчув як через Соломію і через мене щось діє. Ми домоглися передивитися журнал хворих і врешті знайшли телефон сина нашого пацієнта. Передзвонивши до нього дізналися, що його батько дійсно не хрещений. Ледве знайшовши телефон до отця, який причащає недужих у шпиталі, дізналися що той далеко і приїхати ніяк не зможе. Ми пішли до собору Святого Юри пояснили ситуацію і отець Андрій здійснив хрещення. Побачивши реакцію пана Бориса, я зрозумів чому Митрополит Андрей Шептицький так клопотався, адже врятована ще одна душа. Коли зайшов отець, вісімдесяти чотирьох літній пан Борис так зрадів, що заплакати захотілося не тільки мені, я вжитті не бачив такої переміни лиця, він весь час тільки щиро і тихо повторяв «Дякую».

Коли я за запрошенням чи випадково приходив у Церкву Юри чи заходив там у крипту, то обов’язково прояснювався якимись посланням чи розумінням. Так сталося і напередодні виборів, коли я випадково потрапив до церкви звідки стартувала проща в честь Андрея Шептицького (про це я дізнався згодом), я тоді здивувався що Андрею не байдуже політичне життя нашої країни, він закликав до активної громадської позиції. Здивувався що за таке дивне попередження, згодом так і сталося несподівано для мене в депутати до Львівської міської ради пройшло 55 моїх знайомих, серед яких мої друзі. Я другий хто не пройшов у депутати, Андрей Шептицький пояснив мені чому, вказав на мою участь у політичних процесах.  

Коли мене запросили до школи провести урок на тему здоровий спосіб життя, я якось невпевнено себе почував і не знав чи те що я роблю комусь потрібне. Але сумніви розвіювалися, коли, неймовірно, але у перших трьох школах біля дошки висіла то стін газета про Шептицького, то його образ. Це мені надавало натхнення,  я зупиняв свій погляд на образі Андрея Шептицького і цитував його слова про зло алкоголю, які раніше випадково почув.

Хочете вірте хочете ні, але я точно знаю що Андрей Шептицький зараз є тут присутній і за його посередництвом робляться великі дивовижні Божі справи. Це лише невелика частина моїх почувань щодо цього святого.

Багато людей розповідають про оздоровлення й інші явні дива за посередництвом митрополита Андрея. Моя ж керигма теж буде для когось корисною, адже чудо воно в простоті, зараз, скрізь і біля кожного, наше просте життя - чудо. Чудо це внутрішній стан людини, стан душі. Коли ми були дітьми – для нас чудом було все, з подивом дивилися на інших, найбанальніші речі нам здавалися неймовірними. Бог і сьогодні діє в нашому житті, просто потрібно хоч трохи залишатися дитиною.  

Дякую Тобі Боже за ласки й дари, що ними Ти наділив Твого вірного слугу Митрополита Андрея Шептицького. Прошу Тебе прославляй його на землі і на далі.   

Андрій Дацків    студент Українського Католицького Університету 24 роки              тел. 8-097-595-26-40    дом. 245-15-21

До студентів УКУ

Про віру в майбутнє

Студентство УКУ завжди відзначалося згуртованістю, ініціативністю, творчістю та наполегливістю. Та саме зараз хочеться наголосити на потребі пожвавлення роботи майбутніх громадських діячів.

Спостерігається спад бажання молоді займатися громадською діяльністю, впливати на державні процеси хоча б на рівні організації, університету, району, міста.

Існує думка, що це пов’язано з розчаруванням, певним песимізмом у політичній царині суспільного життя. Мабуть і наші студенти попали під вплив загальної громадської безнадії.

В наш час почасти лякаються всяких спільнот, а особливо громадських чи політичних. Така пасивність звужує горизонти свого бачення інших осіб. на рівні підсвідомості рано чи пізно відчує себе неспроможною впливати. Не беручи участі у суспільному житті людина вже не захоче боротися за справедливість і можливо втратить високі ідеали. Скарги з присмаком роздратування призведуть до небажання діяти, що заражатиме інших.

Багато сказано про корумповану систему, але ніхто не говорить, що студентство у багатьох навчальних закладах підігрує хабарництву з низів. Мабуть, проблеми не тільки поза нами, а і в нас самих.

Так корисно думати вже тому, що наша поведінка у сфері нашого впливу. У противному випадку виходить як у байці Сковороди. Дурний собака намарно гавкає на всіх при дорозі, а на нього ніхто не зважає. Розумний пес мовчить хоч має прогризену ногу від вчорашньої боротьби з ворогом.

Найбільше людям подобається коли все роблять замість них. Полюбивши халяву нам залишається висловлювати свої незгоди, ганити, критикувати. Студенти полюбляють звинувачувати все від президента до своєї ж студентської ради. Скаржитися можна багато так і нічого самому не зробивши.

Як то кажуть: біда не в том, що грішники керують світом, а в тому, що праведники дозволяють їм це робити. Вони не моляться за свій народ, країну владу. Не протестують усіма доступними способами проти гріха та неправди. Не хочуть або бояться назвати гріх гріхом. Проблема в тому, що їхнє особисте життя далеко не світло і вони просто нічого не роблять.

Як на мене, існує чітка залежність песимістичності у суспільстві і стану реальних речей у світі.

Якщо говорити у контексті держави то ми маємо свободу. Такий дар волі нам дістався завдяки милості Божій та мужності боротьби наших батьків та дідів. Але виглядає так, що ми не цінуємо цього. Якщо розчарування, апатію й неробство не викорінити то на кращі зміни годі сподіватися.

Пам’ятайте вислів «Єдине, що потрібне для тріумфу зла, — це те, щоб хороші люди нічого не робили».

Майбутнє за нами молоді люди. Ми гарячої крові, сповнені ідеями, творчості та життєдайної сили. Не маємо права розчаровуватися і складат руки, бо нам належить здійснити відродження нашої держави.

До активнішої громадської позиції закликає Студентська рада УКУ. Нагадує, що впливати можна не тільки на життя університету, а й на політичні процеси суспільства в цілому. Важливо підтримувати справедливі громадські інституції аби скріплювати механізми народовладдя. Держава це ми, це ми особливо тоді коли бермо участь у її формуванні.

Будучи задіяним до функціонування державного апарату, всякого роду державних стажувань, маючи дотичність до всіляких організацій, юридичних справ, впливаючи на політичні процеси ми знатимемо як захистити себе та своїх близьких. 

Якщо не ми то хто, як не зараз то коли? Наш обов’язок змінити ситуацію на краще, де б ми не знаходилися, щоб не робили маємо відважно нести зміни.

Сьогодні Україна особливо потребує моральних керівників, політиків, лідерів спільнот. Потрібний прояв волі, відкинути комплекси і незручності, лінощі. Потрібно змінювати в першу чергу самого себе, зактивуватися, зректися диванного способу життя, присвячувати більше часу для когось, так ми розвинемо і себе.

Молода людина повинна спробувати себе у багатьох сферах діяльності, адже при такий спробах можна пізнати себе справжнього та віднайти свою справу.  

Сучасне студентство народжене в Незалежній Україні. Це означає, що тепер до вирішення долі держави залучатимуться незаангажовані особи без комплексу меншовартості. Це - зовсім нове покоління, нова і чиста сила. На нас молодих покладають надію.

На наших плечах відповідальність за наше майбутнє. Ми зобов’язані стати реактивним двигуном радикального оновлення. 

Ми зобов’язані подати приклад жертовності молодшим поколінням.

Сила й дієвість беззаконників — у безсиллі та бездіяльності праведників.

Студент 2 курсу ФБФ Андрій Дацків

Вплив фізичної культури на духовне життя християнина

Одразу зауважу, що поняття фізичної культури є відмінним від поняття спорту. Фізична культура має на меті зміцнити здоров’я, сприяти всебічному розвитку особи, пожвавити повсякденну діяльність.

Натомість спорт є професією, його головна мета - досягнути результат, який представлений хоч і не ворожим (антагоністичним), але гострим суперництвом. Спорту притаманна змагальна діяльність з чіткою регламентацією, чого немає у фізичній культурі. 

Відсутність у фізичній культурі, зчаста (часто-густо, нерідкісного) спортивного принципу «досягнути перемоги за будь-яку ціну» залишає більше простору для любові та дружби. У спорті бажання досягнути інколи призводять до переступу моральних норм. Принцип «Мета виправдовує засоби» перевищує положення чесної гри, штовхає до вживання допінгів.

Хоч заняття фізкультурою приносить радість та це принципово не те задоволення, що викликається комп’ютерними іграми, відвідуванням барів чи нічних клубів. Може видатись, що пасивний відпочинок, розслаблення на дивані чи просто байдикування можуть бути такими ж корисними як і фізична активність. Але очевидно що з погляду духовності, заняття фізичною культурою у шкалі моральних цінностей розташовані незрівнянно вище.

Рухова активність корисна як для тіла так і для духовного життя особи.

Під час занять людина вдосконалюється, дізнається більше, працює над собою, гартує свою волю. Набуває силу, яку можна використати для блага інших людей. Оздоровлення фізичною культурою, дозволяє не стати важким тягарем для ближнього. Рухова активність збільшує працездатність що відкриває нові можливості сповнити себе.

У Святому Письмі раз по раз дається заклик «Бадьоритися», що відповідає змісту слову – не спати. Потрібно рухатися щоб не заснути, бо інакше закопаємо свій талант про який нас після життя спитають.

Богом даний, безцінний дар, - здоров'я тіла потрібно берегти. Занехаяти такий дар – це закопати талант, а найкраща профілактика оздоровлення – це фізична культура. Занедбання тіла напряму пов’язане з порушенням заповіді не вбий. До того ж тіло є Храмом Духа Святого.

Безплідно протиставляти в людській природі душу і тіло, бо вони складають цілісність, і як душа впливає на тіло, так сам стан тіла впливає на душу. Достатньо згадати пости з обмеженням у їжі, що благотворно діють на душу через тіло.

Людська душа явлена у тілі. Від стану тіла залежить більш чи менш активне сходження людини до Бога. Царство Небесне - всередині нас, в ми істоти із крові та плоті. Від так будь-яке поривання Духа повинно супроводжуватися очищенням і оздоровленням тіла. Отож бажання скласти подяку Богові за дароване нам життя мало б  виражатися також і в турботі про збереження свого життя.

Апостол Павло пише: «Сам же. Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай уся ваша істота – дух і душа і тіло – буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (1 Сол. 5:23). Турбота і догляд повинні відбуватися по ієрархії – спочатку душа, а потім тло, втім тілу теж потрібно приділяти увагу: «Вправляйся в благочесті, бо тілесна вправа до дечого лише корисна, а благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього і майбутнього (1 Тим. 4:7,8).

Нажаль сьогодні в українців є нерозуміння духовної важливості підтримання життєдіяльності свого тіла. Щоби нація зреалізувала своє призначення Господь дає їй певні засоби. Але щоб реалізувати Його бажання можливо за наявності волі до життя, яка залежить від праці над собою самої людини. Люди, які в Бога вірять повинні підтвердити цю віру своїм прагненням жити. Саме воля до життя є найвищим мірилом того, наскільки спільнота відчуває себе нацією.

Ми маємо обов’язок показати приклад майбутнім поколінням. Для дітей дуже часто улюбленцями виступають ті, що впроваджують в їх життя фізичну активність. Це як правило вчитель з фізкультури, тому він повинен бути моральною людню. Діти наслідують все що пов’язано з радістю руху. Виховання дитини через рухову активність є ефективним.

Духовність це зростання в любові. Ф.к. здійснюється у спільноті, де відкриваються особливі стосунки. Відвідування спортивних секцій чи фізкультурних заходів дає нові знайомства, вчить взаємодіяти з людьми. Діти, що відвідують заняття не тільки виростають здоровими, а й працьовитими.

Це чудова нагода порадіти з іншим, допомогти йому, розвиватися разом з іншими, дякувати разом Господу за дар можливостей. Контактування один з одним на позитивному емоційному фоні особливо тренує людину вбачати іскорку Божу в іншому.

Будьте активними, подавайте за взірець здоровий спосіб життя, щоб дивлячись на вас ніхто не занедбав своє тіло. Це так само як християнин повинен показувати у всьому приклад і не зводити людей на дурне. Це напряму стосується слів Ісус Христос сказав: «А хто спокусить одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісити йому камінь млиновий на шию і потопити його в морській глибині" ( Мф. 18. 6).

Маємо дар рук, ніг тож тішмося цим, маємо сили використовуймо їх. Подякуймо Богові, будьмо вдячні Господу не тільки на словах, а й на ділі, створюймо самі у собі волю до життя.

Фізична культура часто проводиться на природі, вона нагадує про красу Божого творіння, нагадує про нашу відповідальність за навколишнє середовище.  Всякого роду рекреації дають змогу відпочити, немов освіжитися перед щоденною роботою, що призводить до збільшення ефективності праці.

Фізична культура ворог комфортності. Рух іде наперекір егоїзму, забування про іншого, затишку легкого, собі вгодного життя. У нашому бутті немає місця на застої та деградації. Вислів «ми проти зручного життя» придуманий недарма, з важкості старань виходить результат.  Життя то дорога, а на дорозі не стоять на дорозі ідуть.

Фізичний розвиток активізує людську діяльність, а це дозволяє ефективніше виконувати свої обов’язки. Якщо людина лінується дбати про своє здоровя то в результаті стає важким тягарем для своїх близьких.

Розуми світу стверджували, що фізичні вправи можуть замінити безліч ліків, але жодні ліки у світі не можуть замінити фізичні вправи. Не раз сказано, що рухова активність формує культуру оптимізму, культуру бадьорості. Тисячі і тисячі разів я своїм хворим за допомогою фізичних вправ повертало здоров'я не одному хворому.

Тілесні рухи омолоджують, промасажовують і освіжають мозок. А життєздатний вповні мозок нам потрібний для найважливішого – прямування до Бога. Мозок, органи чуття пізнають, осягнення, розуміння можна розглядати і в духовному вимірі. Для пізнання потрібне функціонування роботи головного мозку і цьому можуть зарадити вправи фізичної культури. Вправи на шию, рухи у плечового поясі, самомасаж шиї, сприяють кровопостачанню головного мозку, що в свою чергу сприяє процесу навчання.

Взволяє молодь із тенет апатії та байдужості, відводить від сумнівної компанії. Служить альтернативою до бездарного проведення часу, слугує корисним замінником різного роду наркоманій: алкоголю, тютюну.

Процес розвитку держави проходить не так як би хотілося. Про це свідчить послаблення генофонду нації, хворобливий стан українства, втрата віри у високе покликання.  Уваги приділеної нами на здоровя нації і кожного зокерма на сьогодні нікчемо мало. Треба діяти, бо інакше розвалимося як народ, зникнемо як цивілізація і на нашій території буде інша мова, буде жити інша нація, більш свідома та яка буде дбати про себе, цінувати себе. 

Можливо Церква має взяти ще і цей тягар взяти на себе і працювати у цих напрямках. 

Для зміни такої гнітючої ситуації кожен з нас повинен зробити дуже багато, а сил для цього потрібно просити у Господа: «Ті ж, що на Господа уповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть вперед, не знемагають» (Іс.40:30-31)

Фізична культура хороший засіб для подолання стресів, психологічний перенавантажень,

Мені доводилося чути як на запитання «Отче я лінивий, що мені робити?», священники відповідали, - «почни з ранкової гімнастики».

Молитва і піст потребують волі людини, заняття ф.к. теж. 

Для того щоб молитися на початкових етапах духовногоо життя потрібно в певній мірі заставляти себе. Дійсно, щоб вимкнути людиновгодний телевізор і пожертвувати свій час на молитву потрібний вияв волі. У духовному житті постійно виникають завдання для вирішення яких потрібно тренувати свої духовні мязи. Така логіка життя без жертв не можливо здобути вагомі результати  і навіть справжнє задоволення.

Потрібно бути атлетом духу. 

А твердо сказати «ні» спокусам, пристрастям це уже духовна перемога. На такі звершення позитивно впливає фізична культура адже вона як іспорт дає правильну модель духовної боротьби, підштовхує до перемог. 

Ожиріння, яке знищує тіла мільйонів людей у всьому світі часто бере свій початок від лінощів. А чи не є це занедбання тіла – «Храму Божого».

Господь наділив людину свободою волі і будь-хто може сказати «ні» некорисним булочкам і сказати «так» активному проведенні часу.

Далеко не всім поталанило бути працездатним. Варто нагадати про організацію фізкультурних заходів для осіб з обмеженою дієздатністю. Милосердя християнина передбачає всіляко допомагати потребуючим, неповносправним, яким чи не найбільшу радість приносить будь-яка рухова активність. До того ж самі волонтери збагачуються духовно при взаємодії з неповносправними.

Фізична культура пов’язана з духовністю не тільки у вище сказаному. Банально, але маючи низький рівень фізичного розвитку нам буде важко при молитві бити поклони. Також при незадовільному функціональному стані крутитиметься голова при спробах посту.  

Шлях вдосконалення і праці над собою прослідковується у святих. Взагалі аскеза напряму і скрізь пов’язана з фізичною культурою, що є ще одною великою темою. До прикладу Сятий Семен Стовпник дуже довго стояв на одній нозі, але це вже фізичний розвиток.

Важлива співпраця між церквою та інституціями фізичної культури та тими, що споріднені з ідеєю здорового способу життя.

Андрій Дацків

Мої зібрані з різного 2

Бій під Крутами

Незабаром відзначатимемо 93 роки як 300 українських юнаків-добровольців виступили на захист Української Народної Республіки й прийняли на засніженому чернігівському полі поблизу залізничної станції Крути нерівний бій із майже п'ятитисячним військовим з'єднанням.

Основу українських добровольців складали бійці створених за ініціативою молодіжного Братства українських самостійників Юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького та Студентського куреня Українських січових стрільців - переважно студенти Київського університету, політехнічного інституту та гімназисти.

Бій розпочався о 12 годині дня 29 січня 1918 року й фактично безперервно тривав до пізнього вечора. Юнаки мужньо відбивали атаки ворога впродовж п'яти годин. Проте незабаром, скориставшись величезною перевагою, наступаючі зламали оборону й почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища, бійці Студентського куреня пішли в атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон. Усіх їх піддали нелюдським катуванням і по-звірячому замордували. Безжальні кати навіть заборонили селянам поховати останки безстрашних захисників.

За 70 років радянської влади, комуністичні ідеологи намагалися всіляко знищити в пам'яті народу згадку про Крути. У 1930-х роках було зліквідовано поставлений Крутянам хрест, знищені їх могили.

300 героїв показали приклад УПА, дали поштовх для її створення. У 1942 році, коли Українська повстанська армія сформувалася як реальна військова організація, одним зі своїх бойових гасел вона проголосила: "За крутян!".

Перші згадки та справжня реальна оцінка історичної ролі захисників Крут припадають на часи незалежності України. Лише у 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник.

Воля має свою ціну. Сьогоднішній час вимагає боротьби за встановлення історичної справедливості в Україні. На тому шляху є багато перешкод, розставлені мури, що заступають правду. Трощімо ворожі стіни, здобуваймо нашу свободу, зробімо свою свідомість вільною, українською. Берімо приклад з кращих, а зоруватися є на кого. Герої Крут дають нам ідентифікувати себе як приналежних до певної нації, як частину об’єднаної боротьбою і кров’ю братерської спільноти.

Дізнаваймося більше про бій під Крутами. Важливо знати правдиві, а не міфологізовані політиками, причини, події і наслідки. Присвячуймо Героям добрі справи: перегляд виховного відео для молоді, військово-історичні ігри, олімпіади, допомога ветеранам визвольних змагань та інші акції. Підтримаймо традицію крутянського посту, яка походить з часів Шухевича і Бандери.

П’ять років після Майдану

Цими днями минає 5 років від початку подій Помаранчевої революції. Попри розчарування, не варто забувати, що у 2004 році український народ таки переміг, і ціль було досягнуто: кучмістсько-олігархічний режим вдалося відсторонити від влади. Майдан 2004 року став символом «пробудження і об’єднання українців».  

Тоді організацію перших виїздів у столицю, відвоювання Народного дому, «похід» на Верховну Раду і багато іншого взяли на себе активісти ВО «Свобода». Лідер націоналістичної партії Олег Тягнибок зробив багато, аби вигнати бандитський клан з української влади.

Приємні спогади Майдану «зігріватимуть душу» багатьох. Український народ показав, що може відстояти правду і побороти брехню.

Інша справа, що помаранчеві не спромоглися створити сильну владу, взяли до керування нових-старих персон, які симулювали боротьбу з Донецькими і вдавали, начебто вони політики – нові. Подібно, як тепер Яценюк, який переконує, що він новий, незаплямований, хоч є насправді вихідцем  з оточення Кучми.   

Один з перших «тривожних дзвіночків» прозвучав ще влітку 2004-го, коли від Ющенка було відсторонено голову ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Зрозуміло, що в непроукраїнському оточенні Ющенка націоналісти, як «кістка в горлі». Олігархам не потрібні чесні та моральні люди, бо такі обов’язково завадять їхнім бізнесовим інтересам.

Незважаючи на великі сподівання, феномену відродження України не відбулося, усі надії українців було зведено нанівець. Досить швидко цвіт помаранчевого Майдану обпав, а в душах українців замість ейфорійного піднесення все частіше шарудить листопад втрачених сподівань.

За час своєї каденції Президенту хоч і дещо вдалося зробити, проте, дивлячись на програму «10 кроків на зустріч людям», виникає багато запитань. Уже не кажучи про невиконання головних обіцянок: "Бандитам - тюрми!", "Україні - чесну і прозору владу!", "Реприватизація!", які перетворилися у пустослів’я. Про демагогію пані Грігян та інших газових принцес і говорити не варто.

Хоча все таки розчаровуватися не варто. У нас багато розумних, чесних, працьовитих людей, талановита, незіпсована молодь.

Грядуть великі політичні зміни. Це можна побачити з результату дочасових виборів до Тернопільської обласної ради, де перемогла і успішно працює кардинально інша політична сила. ВО «Свобода» за ці роки здобула позитивного досвіду роботи у міських та обласних радах. Лідер націоналістів Олег Тягнибок готовий стати Президентом, а ВО «Свобода» пройти до Верховної Ради і відстоювати інтереси українців.     

Тенденція радикалізації у суспільстві показує, що президентські вибори 2010 року можуть стати великим приємним сюрпризом. Тому потрібно відігнати будь-які сумніви, пам’ятаючи, що від кожного з нас залежить дуже багато.

Хочеться, щоб національно свідомий українець допоміг прийти до влади чесним, ідейним людям.  

Хто захищатиме українську мову від неукраїнської влади?

21 лютого відзначатимемо День рідної мови. Відомий філолог, член ВО «Свобода», Ірина Фаріон каже: "Мова - це перший і останній бастіон захисту держави. А найважливіші кордони, які потрібно захищати, - це кордони духовні". З цим твердженням можна погодитися вже тому, що мова забезпечила собою всі можливості для відродження нашої держави. Попри те, що Україна  понад 700 років була розчленована між різними загарбниками, на початку           ХІХ ст. українською мовою розмовляло 40 млн. осіб.

День рідної мови цього року відзначаємо під час вируючих політичних змін Президентських виборів. Влада змінюється на більш проросійську, і це має неабиякий стосунок до нашої мови. Як вплине майбутній президент, на стан найголовнішого – духовного життя українців? Які кроки слід зробити, щоб вберегти мову?

Закон Януковича "Про державну службу" (№1400), з пунктом про обов’язкове знання російської мови для держслужбовців, фактично, робить російську мову офіційною в Україні. Нещодавно Конституційний Суд України (КСУ) скасував другий абзац 46 пункту Постанови Кабінету Міністрів від 14 червня 2000 р. № 964 «Про затвердження Положення про загальноосвітній навчальний заклад». Цей пункт зобов’язував учителів українських шкіл говорити державною мовою протягом усього робочого часу.

Ситуація ускладнювалася бездіяльністю помаранчевих у справі захисту мови. Більше того, так звані, демократичні сили, на Сході по підлабузницькому говорять протилежне ніж на Заході. Розповсюджують свої агітаційні газети російською мовою, застосовують інші форми пристосуванства.

Громадяни Західної України розуміють, що втративши, мову завтра втратять території і все решта. Кроки, направлені проти нашої держави, примушують задуматися, адже це прямий напад на духовну спадщину народу. Зберегти Україну за її змістом – саме таке завдання стоїть перед нами – українцями.

В умовах сьогоднішньої ситуації потрібно діяти передбачливо, слід підготувати сценарій дій захисту мови. Треба об’єднати зусилля  право-ідеологічних організацій, створити збори, конференції. Провести інші заходи у випадку замаху урядовців на духовне ядро нації.

Важливо добиватися позитивних змін і на державному рівні. Чинити тиск на владу і добиватися створення Державного комітету мовної політики, який би відповідав за захист та поширення української мови.

Вимагати від депутатів Верховної Ради України забезпечити синхронний звуковий переклад державною мовою іншомовних виступів, передач, фільмів на телебаченні та радіо. Здійснювати переклад коштом власників ЗМІ. Скасувати оподаткування на україномовне книговидання, аудіо та відео продукцію, програмне забезпечення. Увести до всіх вищих навчальних закладів курс "Культура української мови" обсягом не менше як 72 години.                                       

Запровадити обов'язковий іспит з української мови для держслужбовців та кандидатів на виборні посади. Зобов'язати всіх держслужбовців використовувати українську мову на роботі та під час публічних виступів. Розробити та впровадити україномовне програмне забезпечення для комп'ютерів державних установ, навчальних закладів та вільного продажу. У Кримінальний кодекс слід внести пункт «Про кримінальну відповідальність за порушення ст. 10 Конституції України».

Велика частина політиків застрягли в радянській добі, і досі не можуть усвідомити, що в Україні слід говорити українською. Потрібно розповсюдити практику навчань правильного мовлення депутатів започатковану фракцією Свобода у ЛОР.

В Україні слід створити належне середовище для вивчення української мови. Особливо потрібно популяризувати її серед молоді. Для розвитку нашої держави кожен повинен вдосконалювати своє мовлення, викорінювати з неї суржик, наповнювати свій словниковий запас. Важливо, щоб до влади прийшли люди з україноцентричним мисленням. Тільки українець захищатиме українську мову від неукраїнської влади.

Софія Караффа-Корбут - Всеукраїнська героїня із Куткора

Наймолодшою в родині була мати Софії Караффи-Корбут Марія. Вона, як і старші сестри Євгенія та Михайлина, закінчила учительську гімназію і стала учителькою. Батько дітей був директором у Куткорі двокласної народної школи.

23 серпня 1924 року. Хрестили дитину в церкві святих Петра і Павла.
Більш ніж символічно: її хрещеним батьком був Іван Тиктор, який пізніше став відо¬мим книговидавцем і з яким пов’язана ціла епоха в українському книгодрукуванні. Він був родом з Красного, кожного дня їздив до Львова на роботу в Академічному домі, а в своїх краях проводив велику просвітницьку роботу. Був другом батька та родини.
Тоді ж при хрещенні дівчині дали, щоб була щаслива, аж три імені – Софія-Роксоляна-Романа. Кожне ім’я мало свій зміст.
Дитинство майбутньої художниці проходило у Куткорі. За словами батьків Наталії Олексіївни, Соня була гарною дівчинкою — рум’яною, кучерявою блондинкою, очі сині-сині. Була дуже допит¬ливою. Любила малювати квіти, птахів, ліпити різні фігурки.

Згодом Соню віддають на науку до школи сестер Василіянок у Львові, після закінчення якої у 1936 році стає ученицею жіночої гімназії сестер Василіянок. Ця школа заснована 1906 року і утримувалася на пожертву Андрея Шептицького. Митрополит неодноразово запрошував на канікули здібних гімназистів до своєї резиденції на відпочинок, серед яких завжди була Соня.

Навчається у художньому училищі, в інституті прикладного та декоративного мистецтва, який закінчує у 1953 році. Працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Окрім кераміки, Софія Караффа- Корбут пробує свої сили у вітражі та мозаїчних панно.

Ніколи не залишили людину в біді, допомагали то порадою, то ділом.

А надгробний знак, що височить на могилі художниці у Куткорі, яка померла 29 листопада 1996 року, говорить про неї, як людину, яка над усе цінувала не тільки труд, честь, а й свій рід.

Померла художниця 29 листопада 1996 р., поховали її в рідному Куткорі. 23 липня 2000 р. на її могилі врочисто було освячено пам'ятну скульптуру, виконану Іваном Микитюком із Львівської академії мистецтв.

Софія Караффа-Корбут за сорок років мистецького життя, крім грамот із всесоюзних виставок та усного повідомлення про перемогу на Всесвітній книжковій виставці в Канаді 1968 року, не мала жодних відзнак. Щоправда, в перші роки української незалежності були спроби висунути її на здобуття Шевченківської премії, які так і залишилися спробами. Вона померла пізньої осені 1996 року… Мільйонні наклади книг з її ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень.

Як свідчить троюрідна сестра художниці Марія Іларіонівна Свєнціцька, ще в часи Ярослава Мудрого на терени нинішнього Буська, а тоді – Божеська, прийшов рід Кучинських, з якого й походить бабуся мисткині – Анна Кубинська.Батько художниці білоруський шляхтич Петро Карафф-Корбут, упродовж 1942-1943 років навчалася на відділі малярства Державної технічної фахової школи. А 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище – нині художній коледж імені Івана Труша. Відтак до Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, вона прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників.

Як згадують її подруги ще зі студентських часів Віра Плесканко та Марта Токар, Софія Караффа спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський: “Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?” – запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла... Віра Плесканко переконана, що перехід Караффи на відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Коли закрили живописне відділення
Софія перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була тарілка “Богдан Хмельницький”, яку й нині зберігають в архівах нинішньої Академії мистецтв.

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять ліноритів, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі...
Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не найдорожчими для мисткині, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не побачила сама Софія Петрівна. Це поема “Іван Вишенський” Івана Франка та драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки.

Софію Петрівну Караффу-Корбут поховали на сільському цвинтарі в селі Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Залишила справжні шедеври графічного мистецтва, що гідно представляють у світі українську багату духовність та національну мистецьку культуру.  Вона створила цілий світ незабутніх образів, зігрівши душевним теплом кожну дитину яка переглядала її ілюстрації.

Її невтомна праця всиляє віру в перемогу добра над злом, віру в незнищенність нашого народу.

Своїм творчим талантом вона не раз перехитрила радянську цензуру аби зробити неможливе – нести автентичне українське мистецтво.

Сьогодні у селі Куткір Буського району є музей всесвітньовідомої художниці, але для популяризації національного мистецтва в особі Карафи Корбут зроблено дуже мало. Свого геніального митця треба пізнавати, аби краще узріти українця в собі та свою прабатьківську спадщину.

Потрібно аби кожен з нас якось долучився до розголосу імені нашої героїні з її ідеалами скромності, працьовитості, наполегливості.

Мої зібрані з різного

Українська Повстанська Армія – наша гордість

В Українську Повстану Армію розпочали об’єднуватися восени — на початку зими 1942 року. День заснування вважається 14 жовтня на свято Покрови, яку вважали своєю заступницею ще запорозькі козаки.

УПА – найбільша підпільна армія Європи і світу, їй заздрили такі люди, як Де Голль, при цьому нашій армії ніхто не допомагав ззовні. Вона воювала на всі фронти, знищувала німецьких, радянських, польських генералів (Лютце, Ватутіна). Через УПА пройшло 600 тис. українців.

Нажаль тепер держава Україна не в повній мірі може дати раду своїй армії, намов би забуваючи мудрість: «Якщо не хочете годувати свою армію, то будете годувати чужу». Натомість УПА є добрим прикладом армії, яка будучи армією бездержавного народу, була забезпечена всім необхідним.

Тисячі старшин і стрільців УПА пройшли через криваві жорна війни, тюрем і заслань. Більшість із них прийняла смерть на полях слави по всій території України та за її межами.

Висловлюємо подяку ветеранам УПА за героїзм і жертовність, запевняємо, що для багатьох поколінь українців вони завжди будуть прикладом незламності духу та глибокого патріотизму. Нехай свято Покрови стане для нас усіх національним днем пам’яті геройського чину і слави Українського війська – козацького, стрілецького та повстанського.

Події 19 вересня 39-го та сьогодення

Історія - вчителька життя. Тож варто згадати минуле, щоб зробити висновки на майбутнє. Що ж відбувалося в цих числах багато років тому.

17 вересня 1939 року, за наказом Й. Сталіна Червона Армія перейшла радянсько-польський кордон і почала просуватися на захід. В перший день операції війська Українського фронту заглибились на 70 — 100 км, оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Чортків. Наступного дня вони зайняли Луцьк, Станіслав, Галич, а 19 вересня 1939 року частини Червоної Армії вийшли на околиці Львова.

Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначну реакцію у місцевого населення: хтось сприймав її, як панацею, а хтось — як окупацію. значна частина населення Західної України переважно вичікувала, як далі розвиватимуться події. Було й чимало таких людей, які з огляду на власну безпеку намагалися приховати свої погляди і настрої.

А які настрої людей у наш час?

Говорячи про політичну ситуацію у нашому регіоні на сьогоднішній день можна проводити паралелі з тими часами.

Сьогодні у передчасі виборів нова-стара влада створює умови для закорінення своїх антиукраїнських політиків.

Ситуацію ускладнює розпорошеність націоналістичних сил.

У 1939 році компроміси української офіційної влади з ворогом не врятували нас від репресій.

Послання до націоналістів

Український націоналіст не вживає алкоголь, якщо вживає то він не український націоналіст

Степан Бандера: «Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, бо кожний сотик виданий на це збагачує фонди окупантів, які вживають їх на знищення України».

Борці за волю не п’ють алкоголю.

Пишу вам, бо тільки з вами, у цьому світі можу про щось ідейне поговорити.  Хочу порушити одне нагальне питання.

Чим український націоналіст відрізняється від людини ліберальних поглядів? Звичайно глибою ідеологією, яка несе вищу цінність.

Наприклад ліберали виступають за особисту вседозволеність. Вживаючи алкоголь вони своїм прикладом знищують тих, хто поруч. Не усвідомлюючи цього забирають сили у своїх батьків, гублять своїх теперішніх чи майбутніх дітей. У лібералів відсутня дисципліна, вимирання від алкоголю цілих українських сіл вони списують на природній відбір. Тим самим вони скидають відповідальність та зациклюються на собі.

Саме завдяки такого роду егоїзмові ми завдячуємо наявну кризу інстинкту самозбереження, занепад моралі. Ми обурюємося коли бачимо байдужість та матеріалістичність багатьох, але самі часто забуваємо про головне. Неможна боротися за ідею у житті, якщо вбивати саме життя. Одним з найрозповсюдженіших у багатьох розуміннях вбивств є алкоголь. Вони переходять на сторону диявола кожного разу як підтримують сваволю. І не дивно це комфортно та ще й можна заробити. Лібералізм – ідеологія на людській слабості. 

Хіба може бути таким націоналіст?

Виходить «бачимо, що в лісі робиться та не бачимо що під носом. 

Ми забуваємо, що навіть найменші дози алкоголю дуже негативно впливають на тілесний та духовний стан людини. Саме за механізмом «по трохи» згіршується ціла нація. Алкоголік корисний для суспільства, він вкладається на підсвідомістьсвоїм прикладом викликає відразу інших до спиртного. Випиваючи ми «націоналісти» тягнемо у прірву тих, які нам довіряють.  

Ідеологія має відображатися через явні дії, а не через низку вигуків і декларацій. Інакше ідея без діл стане мертвою.

Справи мають бути конкретними і видними, такими що не піддаються компромісу. Що може краще показати націоналіста як не здоровий спосіб життя.

Якщо ви не декларуєте потребу порятунку життя української нації, то ви не націоналіст. А коли заявляєте що боритися за життя і здоровя нації і в той самий час вживаєте алкоголь, то ви брехун.

Неможливо змінити державу не змінюючи себе. Ті що хочуть здорову та свідому націю при тому не працюючи над собою є утопістами, а не націоналісти. Пам’ятаєте націоналізм це дієвий патріотизм.  

Деякі критиканти (ті що вказують на хиби інших а самі не знають як) хочуть потрапити в парламент із сигаретою в зубах та змінити ситуацію на краще. Такі лицеміри хочуть жар загрибати руками інші.

Якщо ти не вважаєш за потрібне приймати сухий закон, то не йди в депутат, а коли підеш то будеш таким самим як і інші. Якщо ти будеш таким самим як інші то не чекай від когось підтримки. Або голосуватимуть за тебе як за зло, будеш другим Тимошенко, впий пиво і будеш як Луценко. Але ми не комуністи схаменіться. Як можна натягнути чисту сорочку будучи в багні при тому не вимастити її.

Ми дуже хочемо щоб за нас усе робили інші, звідси і виходять такі абсурдні ідеї – змінити світ не змінюючи себе.

Націоналіст це той який вкладає свою волю для свої людей та майбутніх поколінь, який вимогливий до себе і постійно вдосконалюється.

Є різні помилки, ми не бездоганні, але є «допустимі» помилки, а є фатальні. Священик з пивом, націоналіст з горілкою, лікар з сигаретою це фатальні помилки і начхати що лікар чудовий спеціаліст. Треба зрозуміти, що таким чином ми несемо приклад, який вбиває багатьох. Міліціонер що прикриває бандитів є бандитом, депутат що співпрацює у справі розкрадання є злодієм. А націоналіст що вживає алкоголь не є націоналістом.

Це не є радикальні думки, навпаки все логічно. Як я себе називаю плавцем, коли боюся води і не вмію плавати.

Агітувати дану ідеологію і не вимагати відмови від шкідливих звичок означає використовувати людей. Мета такої агітації є свій інтерес, політичні цілі, задовільнити свої переконання, похизуватися своїм розумом.

Назвати себе чи свою партію «націоналізм», зачитати рядки з Донцова чи Міхновського, нічого не означає. Мета націоналізму змінити людину, впровадити її до звитяг за вищу ідею. Це процес нелегкий і тривалий.

Потрібно визнати алкоголізм як хворобу, що загрожують генофонду української нації, а «культурне питання» як початок цього згубного процесу. Привити філософію здорового способу життя, як національну, ідею збереження та зміцнення здоров’я населення України.

Праця на перспективу дратує тих хто хоче все, негайно і для себе.

Прийняти сухий закон це духовний прорив. Якщо якийсь політик з пивом в руці скаже іншим щоби не пили, то може наробити ще гірше.

Така річ не робиться своїми силами. Тут як і для наркомана потрібна Божа благодать. Такого роду навернення є неможливим без Господа. Тут треба молитися, а не уповати на власні сили. Діяти і молитися.        

Можливо ви не ймете віри, але молитва одного монаха може зробити більше ніж великий мітинг цілої організації. Корисніше підняти папірець з дороги чим піднімати свій рейтинг мітингами.

Не сприймайте це як виявляння хиб чи докір. Сподіваюся, що наведені слова мають бути корисними для нас.

Щиро ваш критикант, вам ненависний Андрій Дацків

Християнство в економічній діяльності

У наш час люди не впевнені у завтрашньому дні, незадоволені умовами життя, матеріальним становищем, багатьох турбує безробіттям. Низький економічний розвиток, несправедливий розподіл благ, проблема реалізації себе складає жорсткий, а часом жорстокий світ матеріальних відносин.

Бажання заробити якнайбільше грошей є пріоритетним для більшості громадян нашої держави. Для досягнення цього застосовують усілякі засоби. І найстрашніше, те коли таким засобом стає інша людина.

 Явища корупції на різних ланках держави призводять до недоотримання коштів громадянами країни. Через розбалансоване законодавство чесний бізнес в Україні дається надзвичайно важко. 

Перевага матеріального над духовним, егоцентризм осіли в основі мислення мешканців і в економічно розвинених країнах Європи. За словами відомого українського економіста Богдана Гаврилишина, абсолютна більшість власників підприємств Європи хизуються тим, що звільнили тисячі працівників, аби покращити економічну ситуацію у час кризи.

Біда не в грошах, а в залежності від них. Святе Письмо застерігає нас від любові до грошей та швидкого збагачення (1 Тимофія 6:10; Еклезіаст 5:10).

Закон збільшення потреб особливо яскраво виявляється у сфері економіки. Як кажуть у народі: «Чим більше маєш, тим більше хочеш». Саме власний інтерес, почасти, створює завісу гідним вчинкам, закриває двері жертовності у «серці» самої особи.

У Посланні до Євреїв 13:5 проголошується: «У поведінці будьте не грошолюбні, задоволені тим, що маєте». Євангеліст Матей 6:24 зазначає: «Ніхто не може двом панам служити… Не можете служити Богові – й мамоні». (Мамона - у деяких давніх народів, зокрема сірійців – бог багатства та наживи).

Усе починається з малого. Наприклад блеф, замовчування, якими так часто користуються в економічній діяльності, християнство не виправдовує. Напівбрехня – це теж брехня, і вона є гріхом!

Звичайно не потрібно впадати в крайності і відкидати важливість грошей, адже за допомогою них можна зробити багато хороших вчинків. У популярній бізнес-грі Кеш-флоу (Cash-Flow – з англ. грошовий потік) існує традиція гравців давати на доброчинність якнайбільше грошей. За словами бізнесменів вони слідують золотому правилу «Чим більше даєш, тим більше матимеш». Можна говорити про «добро з інтересом», але жест милосердя тут присутній.

Ісуса Христа з апостолами підтримували матеріально в основному багаті жінки. До того ж безгрошів’я не іде на користь моральним особам. Думка «Мені гроші не потрібні, вони псують людей» може бути нав’язана людьми, які не зацікавлені бачити інших заможними.

Аморальність у сфері економічних відносин приносить мінус і негатив усім. Фігуранти таких справ звикають до гріховних вчинків, тоді і з таких кайданів темряви вибратися уже дуже важко, до того ж жадоба збагатитися є вельми заразною.

Процес купівлі-продажу уже передбачає певну чесність та довіру. Навіть з практичної сторони аморальність у сфері економіки, підприємництва неминуче призводить до втрати прибутку і до економічної деградації.

Людина для інших часто стає засобом, а не метою. Причиною є криза моралі. Ідеологія «для себе» вказує на те, що ми не вміємо дарувати. Дар як добровільний, безкорисливий вчинок спрямований на добро іншого. Для розуміння цього потрібно усвідомити, що і нам подароване життя, а отже дано все у ньому. Цьому підтвердження слова Ісуса Христа «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10, 8).

Вносячи у повсякденне життя справи, які є щирими, безкорисливими, спрямованими для іншого, ми любов’ю долаємо гординю і егоїзм.

Пом’ятаймо, що каже Христос: «Дай кожному, хто тебе просить... Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Дайте, то й вам дасться. Якою-бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк. 6,30-38).

«Всяк правду знає, та не всяк про неї дбає», - каже українське прислів’я, нагадуючи нам, що чинити по правді і милосердна справа не з легких. Але справжній християнин повинен щодень удосконалювати і гартувати духовні «м’язи». Для нього, так звані кризи – це черговий етап такого роду тренувань. Випробовування на чесність, мужність, зрештою, на духовний вимір.

Чесні вчинки – творці загального блага. Вони є виключно результатом нашого внутрішнього світу. Лише високо духовна людина здатна до збереження моральних цінностей при будь-яких економічних негараздах.

Більшість очікує змін від когось замість того, щоб хоча би щось робити для загального добра. Коли хтось хоче кращого життя в країні, а при цьому лінується, обманює, пиячить, то зрозуміло, що змін на краще чекати марно.  Навіть ідеальний уряд не допоможе нам, якщо не буде серйозної зміни на низах.

 Андрій Дацків

Справжній християнин у політиці

В Україні скептично ставляться до державних, політичних інституцій, сумніваються у спроможності громадських організацій. Недовіра до влади яскраво прослідковується у середовищі молоді. Вважають, що політики мають свій вузький інтерес і не зацікавлені в добробуті громадян.  Культивується думка, що сфера політики є місцем для демагогії та обману, а боротьба за владу потрібна для власного збагачення та впливу на инших. Такі твердження не є безпідставними, оскільки підтверджуються реаліями сьогодення.

Сьогодні уже не вірять, що людина може пожертвувати своїм часом, зусиллям для добробуту ближнього. Такого роду скептицизм не може мати позитивних наслідків, бо є виключно нігілістичним.

Зневіритися, розчаруватися недосконалим державним апаратом і його управлінцями досить легко, зважаючи на те, що людині властиво бути незадоволеною. Таким негативним налаштуванням досить легко заразити инших.

Справжній християнин може і повинен бути суспільно активним. Бо проблема скоріше не у бруді політики, а в недостачі у ній «чистих» людей. Більше того, особа з християнськими цінностями, маючи талант впливати на людей, не повинна закопувати його. Навіть боротьба за владу може бути призначенням людини на землі. До того ж хтось повинен «очищувати» цю непросту та специфічну сферу людської діяльности.

Від однієї людини в політиці може залежати доля багатьох. Історія політики – це ніщо інше, як історія політиків. За словами російського протоієрея, відомого богослова Олександра Меня, «відмахнутися від проблеми особистости – означає упустити один із найважливіших аспектів історичного процесу... Навіть у цій духовно бідній сфері, ми спостерігаємо могутній вплив особистісної волі на хід історії всього народу. Варто тільки згадати 20 століття, в якому певні персони визначили подальший хід епохи всього людства».

Справи політичних відносин мають дуже тонку межу. Небезпека бути обдуреним чатує на кожному кроці. Власний інтерес, неправильні пріоритети з присмаком аморальности, часті підміни понять, як результат – людська гріховність, зведення людини зі шляху Божого плану щодо неї. Не слід забувати: чим ближче до влади, тим більше спокус, чим більша відповідальність, тим сильніші атаки темних сил.

«Люди псуються у процесі політичної діяльности», – справедливо  може сказати хтось. Дійсно, влада створює ідеальні умови для гордині, а боротьба зі спокусами є надзвичайно важкою. Людина у силу своїх обмежених можливостей не може впоратися із навколишніми слабостями самостійно.

Формальна еліта часто дає приклад створення собі божка під назвою «гроші», божка, яким можна управляти на свій манер. На підсвідомість осідає переконання, що цим світом правлять гроші і ними можна відкупити неправомірні вчинки.

Поза злодійством, марнославством українську політику підстерігає інше, нічим не менше зло, про яке чомусь замовчують. Під час виборчих кампаній, а, особливо, цьогорічних виборів Президента України, більшість політиків співпрацює із чародіями, ворожбитами, астрологами та з іншими окультистами.

Складається враження, що людина втратила страх перед Богом. Порушення першої Заповіді Божої стало чи не найбільш розповсюдженим гріхом, особливо, серед важливих персон у політиці.

У Біблії неодноразово сказано, що окультна країна приречена на переселення і навіть знищення її громадян, заселення іншими народами, втратою культури нації.

Чому в Україні проблеми із представництвом українців у своїй же владі? Звідки проблеми із нелегальною міграцією? Чому 8 мільйонів українців на заробітках? 

Віщування, повір’я, хіромантія, чорна та біла магії, забобони, гомеопатія, користування амулетами, поклоніння природі мають своє місце у кожному українському селі. Сьогодні, як ніколи, розповсюджені гороскопи, астрологія, гіпноз, йога, нумерологія, процвітає поклоніння рок-музиці, поширені східні лже-релігії.

Лікують магніто-терапією, акупунктурою, психометрією. Діагностують хвороби мідними дощечками, зливають віск, використовують маятники.  Уважається нормою займатися аутотренінгом, самонавіюванням, дивитися фільм жахів, чіпляти підкову на двері, ставити гномиків на подвір’ях.

Нашу державу переповнює приховане поклоніння злим духам. Незалежно від ставлення до вищезгаданих речей, вони є важким гріхом, що йде від поганства, щоразу частіше повторюється і швидко розповсюджується.  

Сама людина тяжіє до добрих справ, вона створена на подобу свого Творця, і тому так чи інакше прагне до вчинків, які спрямовують до вічности. Наш ворог – не конкретна особа чи люди, а диявол, який спонукає до зла.

Більшість із нас, хоч і християн, не вірять у Христа в повні. Бо той, хто вірить в повні не боїться за завтрашній день, не приділяє матеріальним статкам пріоритетного значення, не дратується через дріб’язкові життєві незручності чи проблеми. Коли б мали довіру до Господа – то робили б добрі справи, частіше говорили б про вічне.

Можливо, справа у якості кожної особи як християнина. Наприклад, у Львові – більше християн, ніж у інших містах України, але моральна ситуація не краща і випадків хабарництва не менше.

 Потрібно ламати стереотипи і розуміти, що духовна особа, будучи посадовцем, має вагому можливість чинити більше добра і давати приклад для наслідування иншим.

Правда в тому, що ми, поза сумнівом, здатні змінити ситуацію у країні на краще. Але цього досягти можливо лише за умови духовного поступу кожної особи зокрема. Побудова сильної держави відбудеться тільки за рахунок чесної праці – як державних керівників, так і простих громадян.

Грань між добром і злом важко помітна, особливо, у політичному житті. Людина у кінцевому результаті завжди обдурена, коли покладається на власний розум. Кожну справу потрібно виконувати з допомогою Божого Слова, молитви, віри і любові. Справжній християнин передає усі сумніви, проблеми Богові, чинить з любові, як наслідок – не боїться схибити. Лише черпаючи знання, розуміння, силу від Господа, можна робити істинно добрі та потрібні справи.

Найуспішніші люди, у повному розумінні цього слова (головне, у духовному розумінні) – це ті, яких веде Дух Святий. Саме Він вказує людині на мету та істину життя. Святий Дух відвертає від хибного шляху, до якого людина неминуче приходить, коли покладається на власний розум.

Святий Дух не тільки сповнює життя особи, а й дозволяє персоні привести до Бога інших, роз’яснює людині Святе Письмо. Варто пам’ятати, що Він є у кожного християнина. Жодні справи добра не були зроблені поза участю Святого Духа. Завдяки Йому людина може виконати Доручення Бога на землі і здійснювати свій духовний ріст.

 Для осягнення такої благодаті потрібна віра, молитва, пізнання Слова Божого. Відомі приклади святости життя багатьох політичних лідерів різних країн. Історія подавала факти розквіту таких держав і благополуччя їх мешканців.

Злі духи полюють на високий чин. Справжній християнин, навіть коли перебуває на високій державній посаді, повинен відстоювати правдиві християнські чесноти незалежно від віросповідання оточуючих. Не насаджуючи свого іншим, він повинен твердо і безкомпромісно відстоювати своє віросповідання. Християнин має найвищу ціль – привести людські душі до Спасителя, що на сьогодні робиться дуже рідко. Згідно зі статистикою, на одного наверненого є більше 1000 звичайних віруючих і 6 пасторів.

Юлій Цезар перед смертю просив похоронити своє тіло так, щоб його руки були розташовані долонями догори. Цим він хотів показати, що на той світ із собою нічого не забирає. Тож треба боротися за вічне, усупереч гонитві за швидкоплинними насолодами життя.

Студент 2 курсу УКУ ФБФ Андрій Дацків